Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами

Учні 10 класу ЗОШ №3

Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами

Люблять Батьківщину не за те,

що вона велика, а за те, що своя.

Сенека

Які прекрасні слова! Влучніше не скажеш. Слово Батьківщина завжди асоціюється з рідною домівкою, батьками, пращурами, а ще – зі стежиною, що привела до рідної школи. А школа – це прекрасні, улюблені вчителі, друзі і товариші. Незабутні шкільні роки, хіба можна їх коли-небудь забути!

З чого починається Батьківщина? Вона починається з теплих долонь матері. Адже недарма Батьківщину називають матір’ю. А хіба можна зрадити рідну неньку, рідну домівку, свою родину? Щодо мене, я вважаю, що не можна. Бо тоді ти зрадиш і самого себе!

Я народилася на українській землі, живу в Україні і сподіваюся, що буду жити тут усе своє життя. Тут живуть люди, яких я люблю. Тут моя родина, мої друзі, могили моїх близьких. Україна — моя Батьківщина. І я її люблю таку, погану чи гарну, злиденну чи багату, бо вона в мене єдина, іншої такої країни немає. І не буде.

Хтось скаже : «Зараз модно освідчуватися в любові до всієї України в цілому». А я нікому і не освідчуюся. Я ніколи не замислювалася над тим, чи можна вважати мене патріоткою. Я просто люблю Україну. Можливо, коли-небудь мені захочеться виїхати звідси або навіть доведеться це зробити — усе може статися. І, може, мені сподобається інша країна. Але там не буде моїх друзів, моїх батьків, моїх улюблених мультфільмів про козаків, повісті «Кайдашева сім'я» Нечуя-Левицького і маминих вареників з полуницями, ще багато чого, з чим у мене зв'язане поняття «Батьківщина». Хоча й далеко від України можна знайти нових друзів, створити уже власну родину, полюбити інші мультфільми, купити де-небудь том Нечуя-Левицького, а вареники з полуницями можна навчитися готувати і самій... Стоп, а як же Хрещатик? А як же архітектурний заповідник у Львові? А як же старий Дніпро? А Карпати? Де б я не побувала, які б місця мене не зачарували, я б завжди поверталася додому, до своєї України. Тут мене чекають. Тут усе моє життя. Іншої Батьківщини мені не треба.

Історія України та народу, що живе на цій землі, губиться в сивій давнині. Назва «Україна» (край, земля) означає територію, що була основою Київської Русі у ХІ-ХІІ ст. Уперше цей термін уживається в Київському літописі в 1187 р. стосовно земель Південної Київщини та Переяславщини. З кінця IX ст. Руська земля стала центром, політичним і територіальним ядром утворення єдиної держави східних слов’ян, що закріпила за собою назву Русь. Вона була однією з наймогутніших держав Європи.

Високий авторитет Київської Русі в тогочасному світі закріплювався тісними зв’язками київських князів з багатьма зарубіжними дворами. Велику роль у розвитку тогочасної держави відіграли князі Володимир Великий та Ярослав Мудрий. За часів Володимира Великого Київська держава досягла високого рівня військової могутності, економічного розвитку й культурного піднесення. Ярослав Мудрий організував походи проти печенігів, відвоював для своєї держави галицькі терени, заснував Київську митрополію, розбудував Київ та інші міста, побудував перлину нашої архітектури – храм святої Софії, інші собори, заснував бібліотеку, було створено перший писаний звід законів Київської Русі – “Руську Правду”. Через династичні шлюби своїх дітей налагодив дипломатичні зв’язки з багатьма країнами. У роки його правління Київська Русь досягла найвищого розквіту.

Володимир Мономах, глибоко розуміючи згубність міжкнязівських чвар, доклав зусиль для об’єднання Київської держави. Він, зокрема, став одним з організаторів зустрічі найвпливовіших князів у Любичі, під час якої було досягнуто згоди про спільні заходи в боротьбі проти кочівників. Своє ім’я уславив також вдалими походами проти половців. З Мономаха розгорнулося велике будівництво в Києві; було споруджено міст через Дніпро, кілька храмів. Знову почала збагачуватися державна скарбниця. Мудрий володар Мономах, хай і тимчасово, припинив усобиці та об’єднав більшу частину Київської Русі. Після смерті Ярослава держава була поділена на шість частин. Це призвело до розладу Київської держави у 30-40-х роках XII ст., а згодом монголо-татарського іга.

На довгі роки Україна втрачає свою державність. Вона була під владою Литви, Польщі, Австро-Угорщини, Росії. Боронитися довелося майже повсякчас. Звідусіль йшли на родючі українські землі незчисленні завойовники, щоб стати власниками щедрої землі. Але усі їхні спроби виявилися марними. Не міг допустити волелюбний народ, щоб його ненька-Україна схилялася перед кимось на коліна, ставала годувальницею нахабних поневолювачів. Тому завжди, за будь-яких обставин, українці намагалися відстояти свої права, захистити рідну землю. Згадаймо слова Василя Кравчини з кіноповісті Олександра Довженка “Україна в огні”: “Ми б’ємося за те, чому нема ціни у всьому світі, — за Вкраїну, за єдиний народ, що не знайшов собі в століттях Європи людського життя на своїй землі, за народ розторсаний, роздертий”. Ці слова ведуть змучених, скривавлених солдат у бій, можливо, для них останній.

Так, нашій країні довелося багато чого пережити: і підступні зради, і криваві війни, і страшну розпуку, і нелегкі роки поневолення. Багато бід зазнала на своєму віку Україна: татаро-монгольську навалу, панування польської шляхти, царський режим та кріпацтво, німецько-фашистську агресію та сталінські репресії. Але упродовж усього періоду існування України народ боровся за волю, за незалежність. Яскравим прикладом є Коліївщина 1768 року -  народне антишляхетське повстання на Правобережній Україні. Події Коліївщини Т. Шевченко описав у поемі "Гайдамаки". Цей національно-визвольний рух був усенародним:

Задзвеніли в усі дзвони

По всій Україні.

...осталися

Діти та собаки, —

Жінки навіть з рогачами

Пішли в гайдамаки…

Героїчною романтикою овіяна історія нашої землі за часів козацтва. Відчайдушні запорожці своїм завзяттям і нечуваною хоробрістю наводили на ворога жах. Поляки навіть легенду склади про те, що козак помирає лише після четвертої смертельної рани. Мученицька смерть за неньку-Україну, за віру християнську була для запорожця найвищою честю. І все та земля, кров'ю вірних сердець напоєна, ставала для ворога навіки нездоланною. Ніколи не забуде Україна своїх славних синів, що боролися за її волю: Дмитра Вишневецького, Петра Сагайдачного, Івана Сірка, Максима Залізняка. Споконвіку воюючи з ворогами, показуючи справжні чудеса хоробрості, козаки своїми подвигами викликали в сучасників почуття мимовільного подиву і змушували інших прославляти козацьку відвагу та всі козацькі діяння. У добу розквіту українського козацтва, під завивання степового вітру, під ревіння Чорного моря та брязкіт зброї народилося безліч справді художніх народно-козацьких дум та пісень, що вражають і незрівнянною красою, і гармонійними мелодіями, і цілковитою злагодою з історичною правдою. Поширювали і зберігали такі пісні й думи здебільшого козацькі співці - кобзарі, сліпці-бандуристи. І не самих сліпців-бандуристів надихали своїми подвигами козаки: за опис їхніх діянь бралися і мемуаристи, і літописці, й історики. Саме тому українські козаки, які боролися з численними ворогами за православну віру, за українську народність, за свободу совісті та людські права, свято оберігали всі дорогі заповіти своїх пращурів, виступали носіями високої громадянськості.

Ой у полі могила, широка долина,

Сизий орел пролітає:

Славне військо, славне запорізьке,

У похід виступає...

Славне військо, славне запорізьке,

А як золото сяє.

Згадаймо перш за все такі великі імена, як гетьман Богдан Хмельницький, який звільнив Україну з-під ярма польської шляхти. Пилип Орлик, автор першої конституції, людина надзвичайних здібностей, блискучої освіти й шляхетності – знехтував власним добробутом задля боротьби за волю України. Іван Мазепа намагався орієнтувати Україну на Європу і визволити від влади царської Росії. Михайло Грушевський – перший президент Української Народної Республіки, учений світового рівня. Українська історія має ще багато прикладів відданого служіння її кращих синів та дочок ідеї української державності. Ми усе витримали, не зламалися, стали ще міцнішими, ще дужчими, щоб будувати нову Україну — самостійну державу, здатну бути однією з найкращих та найвеличніших держав світу.

Скільки смертоносних вітрів пронеслось над нашим краєм, а він знову оживав, розквітав, шумів хлібним колосом і бринів піснями. Прикладом служіння рідній землі стали подвиги юних січових стрільців, які дорогою ціною заплатили за волю, за вічну мрію про державність України та для яких девізом були слова М. Вороного: «Серця кров і любов — все тобі віддати в боротьбі». Крізь згарища, руїни йшли вони в бій «за рідний край, за нарід свій, за долю України». В історію українського народу січові стрільці вписали нев’янучої слави сторінки. Дві з них вікопомні. Перша полягає в тому, що січові стрільці стали заключним акордом епохи галицько-українського відродження. Друга – своїми невтомними військовими змаганнями вони возвели величну споруду: незалежну державу, ім’я якої Західноукраїнська Народна Республіка.

Досі вражає відвага тих, хто «грудьми вогняними» зустрів фашистську навалу. З любов'ю до Батьківщини творили чудеса мужності сини і дочки української землі. Читаєш «Україну в огні» О. Довженка і проймаєшся гордістю за нескорений дух, за міць і доблесть нашого народу, «якого правди сила ніким звойована ще не була». Стрімко збігають роки. Усе менше залишається тих, хто наближав Перемогу. Виросли уже правнуки героїв, котрі щедро полили своєю кров’ю священну землю Батьківщини, врятували її від страшної коричневої чуми. За роки незалежності були опубліковані сотні, тисячі нових документів, які допомагають нам по-новому оцінити періоди окупації України нацистами та їх союзниками. Велика робота, яка проведена щодо укладання „Книги пам’яті України”, допомогла ліквідувати багато „білих плям” в історії минулої війни. Для українців, як і для всіх інших народів, об’єднаних тоді у СРСР, Велика Вітчизняна війна була боротьбою за право на вільне життя, за свою землю, за гідне майбутнє. Це була справедлива, визвольна, священна війна проти підступного і жорстокого ворога, який виношував плани перетворити на рабів народи Європи.

У кінці 80-х років минулого століття відбуваються помітні зміни у національній політиці України. У нашу культуру повертається творчість репресованих митців та представників діаспори. Завдяки діяльності Спілки письменників України та її періодичним виданням (газета "Літературна Україна", часописи "Вітчизна", "Дзвін", "Київ", "Березіль", "Дніпро", "Всесвіт", "Слово і час", "Український історичний журнал", "Народна творчість і етнографія", тижневик "Україна" та щоквартальник "Пам'ятки України") відбулося повернення українській спільноті забутих імен діячів культури. Газета "Літературна Україна" започаткувала рубрику "Сторінки призабутої спадщини", де було надруковано твори  Б. Лепкого, Г. Чупринки, М. Зерова, М. Куліша, В. Винниченка, М. Драй-Хмари, Г. Михайличенка, В. Симоненка, В. Стуса, І. Світличного, Є. Сверстюка та ін. Важливе значення для сучасного українського суспільства мало видання творів сучасних та раніше заборонених українських письменників: Ю. Щербака, І.Драча, Л. Костенко, В. Шевчука, Є. Гуцала, М. Вінграновського, В. Дрозда, Р. Федорова, Р. Іваничука, М. Руденка, І. Дзюби, а також письменників української діаспори: Є. Маланюка, Т. Осьмачки, І. Багряного та ін., а також О. Теліги, О. Ольжича. Усі вони боролися за правду в літературі і в житті, сповідували чесні погляди, послідовно їх відстоювали, намагаючись бути просто українцями. Загартовані в боротьбі з тоталітарним режимом, вони відіграють гідну роль у процесі відродження й оновлення національної літератури і культури. Навіть у тяжких тюремних умовах вони не втрачали присутності духу, вірили у кращу долю України. В листі до друзів В. Стус писав:

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що перед вами, судді, не клонюся

в передчутті недовідомих верств.

Що жив, любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

як в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі

і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

У 1989 р. було ухвалено "Закон про мови в Українській PCP", що проголосив українську мову державною. Створюються громадські організації, що починають активно впливати на суспільне життя: Український культурологічний клуб, Товариство української мови імені Т.Шевченка (згодом - "Просвіта"), Народний Рух України за перебудову (1989), учасниками яких стали діячі культури, зокрема письменники. У цей час звертається увага на відновлення історичної української символіки, державного статусу української мови, зростанні ролі церкви. Культура стала засобом боротьби за державність.

Треба було Україні пройти кількома десятками років випробувань, щоб у кінці другого тисячоліття одержати найвеличніший здобуток — державне самостворення. Однією з перших акцій, до яких вдалися патріотичні сили в передчутті розпаду СРСР, а саме 21 січня 1990 року, був «живий ланцюг» між Києвом і Львовом — він символізував духовну єдність східних і західних земель України. Єдність, про яку споконвічно мріяли наші пращури, Шевченком омріяна єдність, що має стати запорукою існування єдиної, соборної і тільки в соборності сущої демократичної України. Бо тільки єдність людей і спільність їхньої мети відкриває шляхи до перемоги. 16 липня 1990 року Верховна Рада України прийняла "Декларацію про державний суверенітет України", а 24 серпня 1991 року - "Акт про державну незалежність України". 1 грудня того ж року рішення про незалежність було підтримане всеукраїнським референдумом. Духовне життя визначало переосмислення власної історії, надбань українського народу і повернення до національних культурних витоків. Відновлювалися забуті сторінки української історії XX ст.: про Українську Народну Республіку, сутність та діяльність Центральної Ради, ОУН-УПА, Голодомор 1933 р., сталінські репресії тощо. Поверталися до життя імена "забутих" діячів культури та їх раніше заборонені здобутки, зміцнювалися контакти з українською діаспорою тощо.

Загалом роки перебудови та перші роки незалежності України визначалися романтичними сподіваннями, безмежною вірою у власну самодостатність, відродження та піднесення національної культури. Це був час усвідомлення українством значущості національної культури як стрижня і цементуючої основи розбудови української державності, потреби повернення до життя морально-естетичних настанов минулого, християнських духовних норм, народних традицій та звичаїв тощо. Саме тому в цей період активізувався процес звернення до історико-культурної спадщини. Світове визнання духовного надбання України засвідчує те, що до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО внесено Софійський собор з архітектурним ансамблем, Києво-Печерську лавру, історичний центр Львова. Обговорюється питання щодо внесення до цього Списку таких об'єктів, як античний Херсонес Таврійський (м. Севастополь), комплекс ханського палацу в м. Бахчисараї, культурний ландшафт м. Кам'янця-Подільського, археологічний комплекс "Кам'яна Могила" в Запорізькій області, Резиденція Буковинських митрополитів, Історичний центр міста-порту Одеси, археологічна культура Трипілля.

Найвищим проявом любові до свого народу, до своєї рідної української мови, до Батьківщини є патріотизм. Особливу роль у пробудженні патріотизму, національної гідності українців в різні часи відіграли українські письменники. Справжньою святинею для нашого народу є Тарас Шевченко -  натхненник національних ідей, проповідник волі і добра, правди і справедливості, символом незалежності та соборності України. З виходом «Кобзаря» наддніпрянський Шевченко став всеукраїнським «речником» нації, виразником інтересів усіх, хто дбав про її духовний розвиток, об’єднавши мовою своїх творів розірвану державними кордонами Україну і все світове українство в єдину націю. Він боровся за Україну, за її відродження, був переконаний і свято вірив, що

….на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син і буде мати,

І будуть люди на землі.

Силою свого художнього слова поет прославив Україну на весь світ у той час, коли вона перебувала в рабстві. Дмитро Павличко писав: «В організмі кожного народу, як і будь-якої окремішньої людини, є ті, досі не вивчені резерви, що в кризові моменти хвороби спричиняють вражаючий ефект самовиліковування. У подібному кризовому стані опинився організм нації на часи Шевченкового явлення: Україну уже відспівали і чужі, і чимало своїх. І чи не в останньому ударі поминального дзвону механізм самозбереження нації послав у світ себе в образі і подобі Шевченка: Я – є!» Тарас Шевченко зумів відродити Україну з руїни, стати ідейним наставником, лідером великого народу, національним пророком:

Свою Україну любіть.

Любіть її… во врем’я люте,

В останню, тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

А як же не згадати про Івана Яковича Франка, який ідеї соборності України присвятив все своє життя. Він був прогресивною людиною, патріотом своєї держави, йому так боліла доля своєї Батьківщини, що письменник свідомо хотів одружитися з дівчиною зі Східної України. Так і сталося. На весіллі всі говорили, що цей шлюб – символ єдності Заходу і Сходу. Франко першим заснував у своїх краях партію європейського зразка, що відстоювала ідею соборності України. На той час Західна Україна входила до складу Австро-Угорщини, жителі називали себе русинами. У 1893 році Франко першим на Західній Україні почав вживати термін «українець», «український». До кінця свого життя Великий Каменяр болів душею за Україну і вказував, що потрібно зробити, щоб недержавна нація досягла своєї державності.

Ніжна, але сильна духом, пройнята прометеївським вогнем любові до людей - Леся Українка, яка перейняла від Тараса Шевченка й понесла далі естафету правди, добра, людяності, також надавала темі любові до рідного краю особливого змісту у своїх творах. Полум'яна любов до батьківщини і знедоленого люду, революційна мужність і відвага, глибока чутливість і оптимізм, безмежна віра у творчі сили народу, цілеспрямованість і боротьба за світлі ідеали. Уміння не коритися долі, боротися за своє щастя ми знаходимо в поезії «Contra spem spero» («Без надії сподіваюсь»):

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! — Геть думи сумні!

У своїх поетичних творах Леся Українка створила ряд мужніх і сильних духом образів, якими возвеличує мужність, патріотизм, любов до рідного краю — це й засіб виховання позитивних якостей у нас, її нащадків.

Не можна не згадати П. Тичину. Він був не тільки видатним письменником, але й надзвичайно чуйною, благородною і скромною людиною, у серці якої жила безмежна любов до Батьківщини. Яким би тяжким не було становище України, у нього не згасла віра в перемогу людяних добрих сил на духовне оновлення суспільства. Поет повен щасливих сподівань про здійснення мрій народу. Він ніби передчуває, що колись будуть на його рідній землі мир і спокій, що люди будуть жити у злагоді:

Гори каміння, що на груди мої напалили,

Я так легенько скинув —

Мов пух...

Я — невгасимий Огонь Прекрасний.

Одвічний Дух.

«Нема більшого гонору для інтелігентного чоловіка, як берегти свою і національну честь та без нагороди вірно працювати для добра свого народу, щоб забезпечити йому кращу долю», - говорив Іван Пулюй. Україна поправу пишається тими, хто особистим прикладом показав прагнення українського народу до боротьби за право на свободу та процвітання, хто прославив нашу державу на весь світ у різних сферах діяльності. Багато з них пішли у небуття, та ніколи не підуть з наших сердець: В’ячеслав Чорновіл - найяскравіший приклад людини, яка присвятила життя боротьбі за суверенітет України, через трагічну подію він так і не сказав свого останнього слова в новій історії вже незалежної держави; Валерій Лобановський - видатний футболіст і тренер, завдяки якому Україна залишила яскраву сторінку в історії світового футболу; Богдан Ступка -  актор, якому були підвладні будь-які образи і персонажі, який виконав близько ста ролей на кіноекрані і більше п’ятдесяти на театральній сцені і  за свою кінокар’єру був удостоєний близько п'ятнадцати кінонагород і призів; Катерина Блокур – народна художниця, яку всесвітньо відомий маестро Пабло Пікассо назвав геніальною, побачивши на міжнародній виставці у Парижі її картини. В Україні добре знають Євгена Патона, чиїм ім'ям названо міст через Дніпро, що в Києві. Цей міст уперше у світі збудований методом електрозварювання (завдяки науковим винаходам Євгена Патона). Багатьом людям врятовано життя завдяки науковим працям академіка Миколи Амосова - епохальної особистісті в історії української медицини, вченого-медика. автора новаторських методик в кардіології та хірургії. В інституті, який він створив, проводять найскладніші операції на серці.

Без народу - немає держави. Розвиток держави-це передусім розвиток нації. У нашій країні є і зараз багато людей, які прагнуть прославити рідну державу. Це наші сучасники. Такі відомі люди, як брати-боксери Клички, співачка Руслана Лижичко, чемпіон-легкоатлет Сергій Бубка, співачка – символ України Ніна Матвієнко, футболіст Андрій Шевченко, поетеса-патріот Ліна Костенко, кардіохірург Ілля Ємець, Святіший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філаре́т. Та найвидатнішим українцем, мабуть, є сам український народ - народ героїв і народ-герой. Саме з народу України вийшли всі перераховані вище герої. 

23 роки українській державі, але це лише мить, незначна частина нашого минулого. І знову життя поставило перед нами випробування. Події останніх місяців примусили кожного українця відчути свою причетність до своєї країни, а також  зрозуміти, що ми господарі на власній землі. Свідомість українців постійно змінюється. Майдан та Революція Гідності потрясли не тільки Україну, а й увесь світ. Зігріта палкими серцями мільйонів національно свідомих українців з усіх регіонів, незалежна демократична держава Україна продемонструвала Європі і всьому світові, що українці – міцна духом волелюбна нація, яка навчилася поважати себе і яка зуміла відстояти свій демократичний вибір. Це рік єднання, пробудження і консолідації українського народу. Майдан став центром революції, місцем правди і свободи, площею добра, тепла, дружби, любові, братерства й гідності. Наші серця стали частиною могутнього серця. Наші голоси – нотами потужного гімну волі:

Палають серця, і стоїть над Грушевського чад,
І стяг український під небом тремтить переможно.
А тих, хто із чорних портретів суворо мовчать,
Навіки герої, яких забувати не можна…

Усе неможливе сьогодні перейде межу.
І доля ще буде до мене і зла, і ласкава.
Але я виходжу на площу, але я кажу:
Слава Україні – Героям слава!

                                                          Оксана Боровець

Пам’ятаймо всіх, живих і тих, хто вже не з нами: солдатів і активістів майдану, лікарів і волонтерів. Пам’ятаймо старих, пам’ятаймо молодих. Вони боролися за наше життя. Будьмо ж гідними великої слави героїв України, які твердо вірили, діяли, знали: українська нація зродилася тоді, коли в її обороні впала перша крапля червоної  крови на чорну українську землю, українська нація існуватиме доти, доки хоча б один українець буде готовий покласти своє життя в її обороні.

Ми повинні докласти усіх зусиль, щоб домогтися справедливого суду для тих, хто винен у смертях, каліцтвах та інших злочинах проти нашого народу. Але гуртуватися маємо не довкола ненависті, а довкола любові, довкола вищої мети. Такою має стати побудова нової держави, тієї, котру бачили у своїх мріях загиблі герої і за котру вони віддали життя. Ми мусимо зробити все, щоб таке більше ніколи не могло повторитися. Щоб герої не відправлялися на небеса передчасно, а трудилися і жили на радість рідним та близьким.

Сьогодні на Сході точаться криваві бої. Там вирішується доля і майбутнє України. Ми знаємо, що ми – єдині, що перемога буде за нами. Єдина Україна – іншого шляху у нас немає. Саме за це зараз в АТО воюють сини-герої. На полі битви – захисники, воїни. Вони мужні, сміливі, хоробрі. Не шкодуючи власного життя, захищають неньку Україну. Хочеться вірити, що здоровий глузд переможе, що настане мир. Про це мріють усі, про це співає Святослав Вакарчук:

О Боже єдиний, здійсни мою мрію, не діли нашу землю на Захід і Схід,

Бо всі ми єдині, усі ми сім я, в усіх нас одна Батьківщина, одна…

Зараз український народ відстоює своє право мати вільну незалежну державу. І якою буде Україна, багато в чому залежить від нас. Я вважаю, що патріот - не той, хто вміє виголошувати пишні фрази, а той, хто своєю щоденною працею множить багатства рідної землі, прикрашає, перебудовує свою Батьківщину. Я вірю, що близький той час, коли зникнуть розмови про пошук національної ідеї і про бездуховність нашого народу. Ми станемо європейською державою з усіма атрибутами демократії. При цьому зуміємо зберегти свою етнічну, національну індивідуальність, підняти на новий рівень нашу науку і культуру. На всі ці цінності вже ніхто і ніколи не зазіхне, тому що ми будемо єдиним і могутнім народом, чия Батьківщина носить прекрасне ім’я — Україна. Хай кожен теперішній день буде днем оновлення наших душ, хай дає нам силу і витривалість до майбутніх перемог, хай буде для нас днем іспиту совісті, днем, у якому кожен поставить собі питання, що зробив він за останній рік для здійснення заповіту тих, кого вже немає на цьому світі.

«Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину», -

так писав у своїх віршах видатний син України В. Симоненко, патріот і справжній мужній громадянин. Як  рідну матір ми не вибираємо, так і Батьківщину людина не вибирає, але прикипає до неї всім серцем, як і до рідної неньки, проймається великою і світлою любов’ю на все своє життя. Для мене моя Україна — втілення краси всієї землі. Я люблю рідну природу. Мені подобається дивитися на блиск ранкової роси на траві, слухати шум гаїв, спів пташок. У таку хвилину забуваються всі негаразди, наче потрапляєш у чудову казку. Хочеться жити, творити, кохати. І коли я думаю про рідний край, то вірю, що тут завжди шумітимуть верби й тополі, цвістимуть вишні, пишатиметься червона калина. Наш працелюбний народ здолає всі труднощі. Україна буде багатою, розвиненою демократичною державою.

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.

                 Т. Шевченко